Viva Italia! або Мрія до Італії доведе

 Про Італію рік назад. Про те, що змінило життя.



А ви знаєте, як це, коли те, про що ти довго мріяв, уявляв, бачив у снах і прагнув всією душею - здійснюється? Знаєте? Я тепер теж знаю. І це відчуття називаєтья - свобода, нестримність, кайф або одним словом щ а с т я. 

Я завжди мріяла про Італію..Країна пасти і сирів, вина і тосканського сонця, Джотто і Ботічеллі була такою далекою і такою нереальною для мене. Це було щось більше, чим просто захоплення країною. Я знаходила часточку Італії в усьому, що люблю, в кожній колекції від Дольче Габбана, в музиці Людовіко Ейнауді, в серіалі "Демони Давінчі", та, яке там, на парах з історії мистецтв, на яких нам часто показували фільми із визначними місцями Флоренції чи Венеції, (там ще така бабулька-монашка розповідає про все) я подумки дивилась на собор Санта Марія де Фйоре і плавала на гондолі..:D

..мрія по тихеньку почала реалізуватись, коли ми з друзями, одного зимового вечора почали планувати подорож.  Обрали маршрут та забронювали перші квитки. Я не вірила, що це виявилось не так і складно. А ще цілком реально.  Ми навіть чат свій створили - "Viva Italia". Там обговорвали всі питання по квиткам, візам, витратам, ну і просто ділились своїми мріями і думками, пов"язаними із мандрівкою, а ще робили такі фотожаби))))




У вільний (і не зовсім вільний) від роботи час я вчила італійську, дивилась всілякі відосики про італійські міста, ліпила стікери із різними фразами. Робочий день в нас із Сашею починався о 8 і з "тарантели" або якоїсь італійської пісні ) На роботі, в маршрутці, на парах- зі мною завжди були аудіоуроки італійської. Розуміючи якесь нове слово чи діалог, я ще яскравіше ( ну типу як на тих колажах)) уявляла себе в Італії..

Перший закордон

...я лягала спати і не могла повірити, що завтра я буду вже далеко від дому. А чи все вийде? Чи не буде проблем на перетині кордону, в аеропорті, чи дістанемось ми благополучно до всіх точок на карті. Це була моя перша закордонна тріп. самостійна тріп, де тільки я і Саша, ніяких тобі екскурсійних автобусів та програм.
Прокинулась не спавши, почали роздруковувати маршрути, броні, складати все до купи ( ага, це в день відїзду) Я лишила Сашу із прінтером, а сама побігла в банк, по валюту (ага, це в день подорожі) Коли поернулась, Саша вже вкладала всю нашу друканину і пакувала бутери. Пару ковтків кави, наплічники в руки і вперед! За декілька хвилин ми вже сиділи в маршрутці "Черкаси - Харків"  і слухали мій українсько-польсько-італійський плейлист, в передчутті мандрівки.
За музикою і розмовами минуло 6 годин!Як швидко плине час в мандрах.В Харкові нас зустрів Льоша, друг Саші, який згодився прихостити нас на ночівлю. Літак Варшава - Больонья був наступого ранку, по переду був вечір та ніч в Харкові. Льоша запропонував поїхати до місцевого парку, куди ми і подались. Харківський парк- це мабуть один з най яскравіших парків, які мені доводилось бачити в Україні. Від всіляких атракціонів просто мерехтіло в очах, хотілось "прокататись" на всьому."Вітрячка " і "Літачків" вистачило, щоб отримати заряд адреналіну та перевірити силу свого голосу (крику скоріше)) Ми верещали як невгамовні від викрутасів літачків, які то зривались вгору, то перевертались і щосили летіли до низу. Друзі сказали, що це такий собі тест-драйв перед моїм першим авіаперельотом. Що ж, його було пройдено ;) Решту вечора ми продовжили смажучи шашлик, в одному із спальних райончиків Харкова та попиваючи сидр. Засинаючи, я думала, що пригоди тільки но починаються..


...то був мій перший в житті політ! Відчуття невагомості, легкості, відчуття того, що ти високо в небі і можеш простягти руку до хмаринок - то було цілковите щастя!
...з вікна автобусу, що прямував до Warzawa - Centralna  я розглядала Польщу, і смакувала нею на повну. Лишивши валізку в камері схову, ми натрапили на Starbuks, проходити повз якого ніхто не збирався. Саша казала, що цю мандрівку треба обов'язково починати саме із цієї кави. Я й не дума, що може бути кращий варіант. Прохолодний, сонячний ранок, ми, дві мандрівниці з квітчастими наплічниками та паперовими горнятками  кави в руках плентаємось вулицями Варшави - ну просто ідеальний сюжет для фільму.




Конкретного  маршруту по місту в нас не було, а за ранок ми не встигли його скласти, то ж, довірившись  Сашиному навігатору  пішли шукати Stare miasto. Зробивши декілька кіл повз палац культури та мистецтв ми все ж таки вирулили на правильний шлях. Вузенькі, європейські вулички так і затягували нас. Ми виходили то з однієї то з іншої, заглядали до крамниць з сувенірами, фотографувались біля дверей (то в мене така пристрасть є, зфоткатись на фоні крутих дверей) і заходили до книгарень.




Погода раптово змінилась, і почав накрапати дощ. Та це додало Варшаві ше більше якогось старовинного шарму, чи що. Смачна польська випічка, несмачна але гарна кава в Сарому місті, фотосесії на кожному кроці, та безкоштовні (!) біотуалети підняли нам ще більше настрій( якщо можна було його підняти ще більше). Вечоріло, тому ми вирушили по валізку, що чекала на нас в камері зхову. Ми б її благополучно забрали та пішли далі, якби не польскі крамниці із всілякими шнягами і букшопи які оминати геть  не хотілось.Оговтались ми, коли вже зтемніло не на жарт, а потрібно було ще дістатись готелю. От тут ми вперше трохи запанікували. Перехожі якогось дітька не знають що таке Студмєщє і де його шукать!Схоже, що ламану польську та невпевнену англійску тут адекватно ніхто сприймати не хоче. Потім якась добра жіночка глянула на наш папірець із маршрутом та номером електрички, сказала що нам потрібно спуститись до залізнодорожнього руху, тут ж бо автобусна запинка і їхати на потязі в сторону Штрудмєчє. Отут можна було давати першу лохівську п'ятюню. Якимось дивом дотягнули нашу валізку до колій (ех, знала б вона що на неї чекає..) і познайомились із Пшемиком (ім"я вигадане, бо ми тєлєги не змогла запам"ятати його імені, але воно було точнго польське і точно з "пше") який якраз їхав до того містечка, що й ми, і згодився підказати нам із зупинкою. Пшемик виявився дуже цікавим хлопчиною, розповів нам що працює в ІТ сфері як і ми, і що щодня їздить з Юзефуфа до Варшави на працю.
 ..вечірні пейзажі за вікном змінювались, доки на вулиці стало геть темно і ми віддалились від Варшави на добрих 20 км..Пшемек не дав нам розгубитись на поодинокій (я б сказала забутій Богом зупинці Юзефуф).  Він домовився з таксистом, щоб той довіз нас до готелю, сходив з нами до крамниці( під вечір ми згадали, що поїсти було б дуже доречно)  допоміг мені визначитись із пивом і навіть показав, в якій стороні живе.  В мене склалось тоді важення, що всі поляки саме такі - доброзичливі та привітні, як Пшемек.
На радощах, що живі і здорові, що не запанікували і таки знайшли готель, що знайшлась добра людина, яка допомогла, ми,  з повною торбою їжі,  щасливі і стомлені крокували нічною вулецею Юзефуфа, і навіть не  підозрювали, що наші пригоди тільки но починаються..



Болонья, яка нас не чекала

-Саш, це не тебе оголошують? - Та не, ты шо. Ну ок. Сидимо собі далі, в гайді, очікуючи посадки. "Pani Alexandra Dikaia, zapraszam  do securiti controlu" Вдруге не розчулось. Блін!
Страх і паніка, два дядька  кажуть Саші пройти з ними і оглянути багаж. Фак. Такого ми точно не чекали!А що, якщо нам скажуть доплачувати за багаж? А що, якщо доплата за багаж буде капець якою великою?! А що, якщо нас не пустять на рейс? Я ламала голову як могла, доки Саші не було. Вона повернулась хвилин за 10. Сміється. Я спускаюсь на землю і ржу разом з нею. Наш багаж переважував, тому його вирішили додатково оглянути. Ми як економні, розсудливі (!) дівчатка залишки вчорашньої вечері вирішили запхати в валізку. Так як залишалось трохи менше, чим пів пачки прінглз (може викинемо-  та нє, ти що, це ж прінглз, з"їмо ще по дорозі) а габарити коробки були завеликі, ми запхали туди крем для обличчя (тюбик ідеально вписався в коробку) і мисливські ковбаски, які по розміру так і просились в коробку до крему і чіпсів. Ще в нас була пляшка Трускавкової водички ( хто її куштував, точно знає, що вона кльова)яку ми перелили її в пляшку з під бонакви (може викинемо-та нє, ти що, це ж трускавкова!) Мені довелось тільки уявляти обличчя тих секюріті, що знайшли серед нашого багажу ці скарби)) Останньою (мабуть після цього вони відпустили Сашу) для них каплею стали наші мокрі шкарпетки в прозорому пакетику ( за ніч в готелі вони не висохли, а ми дівчата розсудливі(!) і не викинули їх). І сміх і гріх :)




...турбулентність над морем і я вже забула про те, як вчора літала в хмарах від щастя від першого польоту. Хотілось скоріше приземлитись.  Краще б не хотілось скоріше. Пілот я б сказала аматор, вирішив розважити трохи серйозну польське панство і не надто скидаючи швидкість почав посадку.Ми скраво  відчули як шості гепнулось об асфальт і разом з літаком потягнулис в перед. Видавивши всі соки з крісла сіли.
..вийшовши із літака я очікувала почути тарантелу, чи хоча б якесь бонжорно... Замість цього, натовп людей витягнув нас із Сашею з аеропорту і ми, впевнені і відчайдушні поперлись слідом за нашим роздрукованим маршрутом. Трансфер?-Нє, не чули. Таксі- та ні, тут НЄФІГ ІТИ! Все б ок, якби не відсутність тротуарів. Ми подумали, що це така собі особливість Італії- відсутність тротуарів на дорозі.
..Нарешті, зупинка! Нарешті - люди! Живі ІТАЛІЙЦІ! Але фак, чому вони не розуміють англійської? І де в біса подівались ті слова і уроки, що я слухала?! Жестикуляція- замість тисячі слів :) Я вже було побігла в незрозумілому напрямку шукати білетну касу, як Саша гукнула мене назад. Жіночка ( років за 60), що стояла неподалік від нас та курила свою цигарку  почала було щось в нас розпитувати та пояснювати. Якимось чином, зрозумівши що ми шукаємо де купити квиток та почувши, що ми з України (певно то був вагомий аргумент) дістала із гаманця проїзний та простягнула його нам. вона пояснила, що його вистачить на 10 проїздів. Немає слів! В той момент, коли ми не могли повірити своєму щастю і вдачі, підїхав потрібний нам автобус. На радощах ми заскочили до нього. Бабулька-італійка ще щось розповідала нам, потім обняла нас обох і поцілувала. Розчулені добротою бабульки, ми не могли прийти до тями від радості аж поки до мене не підійшов смуглявий хлопчина (циганської зовнішності) і почав було щось гелготати на італійській. Я ще дужче притягнула до себе рюкзак та тримала валізку, намагаючись, не звертати увагу на хлопця. Та він ще активніше почав гелготати, а потім показав рукою на мій рюкзак і в ту мить ми зрозуміли, до чого він хилить..Рюкзак Саші лишився на зупинці. Броні готелів, паспорти , гроші, фотик і айпед лишились на зупинці. Фак!ФАК!ФААК! Тільки но автобус зупинився на першій зупинці ми миттю вилетіли із нього. Італієць циганської зовнішності вибіг із нами. Він було кинувся бігти із Сашею, як від її духу лишилась лише курява спекотної болонської вулиці..Ве ар ю фром?-Га? Я ще приходила до тями і уявлла як ми, два безхатька йдемо до українського посольства в Італії і просимо нас депортувати до дому..-Ве ар ю фром? - Юкреін. З гіркотою кажу я. Хлопець посміхнувся. Я молилась і виглядала Сашу..За кілька хвилин білява постать вже майоріла квітчастим наплічником вдалині. Фух. Ми врятовані. Хлопець циганскої зовнішності, засвідчившись що з нами все ок, попрощався і пішов собі далі. Я їхала в автобусі і думала про людську доброту. Думала, що більше ніколи не буду думати погано про людей циганської зовнішності..
....- Саш, а це точно тут?Може нам пора виходити? Дивись, он якийсь готель, може то наш? Мені так хотілось думати про кожен готель, який ми зустрічали по дорозі, але навігатор вперто показував їхати далі.Міські мальовничі пейзажі вже давно змвнились на приміські, невиразні будинки і було таке враження, що ми покидаємо Італію...-Вроде тут.Выходим. Знову немає тротуарів. Окай, чешемо по траві. Колесика валізки сумно скреготять по камінцях і набиваються травою. Не знаю чому, але в той  момент мені захотілось впасти в соковиту, високу травичку і повалятись трохи. Я так і зробила. Тарантела на моєму телефоні робила наше наближення до готелю ще більш епічним."Ну нарешті!" Фєєрична  вивіска "Космополітан Больонья" нарешті з'явилась на нашому горизонті і на крилах радості ми потягнулись до готелю.


...- Саш, мене щось накриває. Мабуть, я простудилась.- Та не, спи спи, завтра все пройдет. Тебе кажется. Вот увидишь, утром все как рукой снимет, ты просто устала. Ну ок, думаю я, і засинаючи відчуваю як хрипне в горлі та мандражить все тіло..
..Закутавшись в Сашин шарф по протоптаній валізкою траві ми чешемо на зустріч Болоньї. Подолавши успішно вчорашній шлях до міста (ми тепер круті, в нас проїздна картка) ми поринаємо у історичне місто Больонья..Перше враження - туристи. Їх дофігіща просто. Саровина архітектура, італійскі прапори, мопеди,  колони це додавалось якоїсь помпезності місту. Але в той час магазини, безліччі вивісок H&M, Bershka, Pull and Bear миттю повертають від захоплення старовизною та вишуканістю то сучасної реальності. От уявіть собі, заходте ви такі в старезний храм, де грає орган, де лунає церковний спів, з блаженством дивитесь на розкішні стіни, розетки, на лики святих, на полотна, на всю цю бароківську розкіш, і в такому ж піднесено-божественному настрої виходите з храму..Перше, на що ви натикаєтесь, що просто ріже вам в очі  - це величезна вивіска Н&M. Всю велич і піднесення як рукою зняло. Велкам ту реаліті. Цікаво, скільки аш енд ем платять за аренду..?!




..пафос, багато пафосу. Молодики, італійці, яких так яскраво малюють дівчатка у своїх фантазіях, смугляві та мужні, такі, як скажімо Андріано Челентано, виглядають ну просто як справжні (цензура). "Саш, глянь, у чувака брови якравіше підведені чим мої!" Складалось враження, що хлопці проводять часу більше перед дзеркалом, аніж дівчата. А що казати про зовнішній вигляд дівчат - то це несмак, цілковитий несмак як і в макіяжі так і в одязі. Різнокольорове вбрання, леопардові штанці і довгі, рожеві нігтики аж ніяк не прикрашали. А ще, айфони, без айфона в руках можна було б зустріти хіба що не поважаючого себе болонця..



...книжкові шопи, шок від цін і фіаско, при спробі знайти макдональдс ( епічна табличка із написом 5 м досі викликає в нас сміх) привели нас до якогось придорожнього кафе. Думаєте, ми вмирали зголоду і пішли їстив не таке й дешеве італійське кафе? Нє-а, природа просто кликала, і шукати ще годину макдональдс ми були не в змозі. Ну так, потринькали ми по 10 є на десерт і що? Відчуття того, що ти насолоджуєшся кавою та смакуєш якесь брауні на вулиці Італії скажу вам того варте! Так, були і Маки, із платними туалетами ( уявіть собі турнікети в маці) була і славнозвісна "Маргарита", вулична піцца здавалась нам нереально смачною і реально італійською ..:)
...ми просто блукали велицями, заходячи то в храм, то в крамничку, відкриваючи нові і старі місця насолоджувалися своєю безтурботністю...


Ліричний відступ
(я не хотіла, щоб в цій розповіді було щось негативне або хмуре, та те, що зі мною сталось стало частиною мого "виживання" в подорожжі..)
..блін, температура. в мене просто палало обличчя.в горлі нестерпно горіло і гарячка ставала ще дужчою. в відчутті безвиході я пішла до рецепшину нашого офігенного, чотирьох зіркового готелю де очікувала отримати підтримку. На моє невпевнене, відчайдушно-ламане англійське проханняшко допомогти мені з термометром, білозубий консєрж сказав, що принесе його в кімнату. Пройшло пів години. Блін, ну що за нафіг, вони що, забули про мене? А хріново було мені не на жарт. Коротше, на друге моє прохання відреагувала якась дівчинка, і знайшовши (після третього, наполегливого прохання ) термометр, простягнула його мені, вмить сказавши, щоб я його відразу принесла. Немає слів. Складалось враження, що ми, такі дві відчайдушні дівчинки  вкрадемо термометр, бо ж ми прилетіли з України, а там все так кепсько, що дозволити собі купити термометр складно, мабуть так складно, як і жити в чотирьох зірковому готелі..Виснажена і роздратована таким ставленням я заходилась збиратись в аптеку.Температура схоже що від моєї злості піднімалась ще швидше. 
Нерозуміння і розчарування вмить зіграли зі мною поганий жарт. Аптеки звичайно що були зачинені, на рецепшині, куди я відносила термометр про це не сказали. Вперше, я відчула себе надзвичайно чужою і непотрібною в цій чужій країні. Вперше я зрозуміла, на скільки в такій ситуації потрібна підтримка і вперше я збагнула, як важливо щоб поруч був хтось..


 Епік фейл або одним словом Пістоя




...Третій день в Болоньї був останнім. Ми, вже добре орієнтуючись в місті,легко дістались Больонського вокзалу звідки,мали квитки на потяг до Флоренції, нашого наступного пункуту подорожі. Накрапав дощ, і схоже що Больонья вирішила осаточно зпаскудити всі ті хороші (ну їх було значно більше, чим поганих) враження від міста. Очікування потягу здавалось, тягнулось вічність. Відсутність лавок чи сидінь на вокзалі ми вже сприйняли як потрібне (після відсутності тротуарів це здавалось нормою) і наступні п"ять годин ми сиділи на битонному мурі, втупившись в екран однієї з крамничок, по якому безперервно крутилась реклама морозива...То були довгі, холодні години очікування і ми вже з нетерпінням чекали, коли вже покинемо непривітну Болонью і побачимо привітну Флоренцію.
...-Дивись, оці чуваки мабуть теж їдуть до Флоренції. -Ага. Стоїмо, впевнені, що стоїмо в тому місці і в той час, поруч з нами пара, що як виявилось їде в нашому напрямку теж чекає на наш потяг.Щось оголосили. Оголосили ще раз,  і ці чуваки, крикнувши нам щось типу "Non, non, ragazzi !( щось типу, "ні, не те, друзі"- прим. ред) починають тупо летіти вперед. Я невстигаю оговтатись від швидкого перебігу подій і лечу щодуху (а звалізкою то було анріал просто) за Сашею, яка мотнулась слідом за нашою парочкою. Ескалатор, коридор, східці на верх і.......епічний від'їзд потяга, прямо перед носм!Тут можна було дати сто лохівських п"ятюнь. Як? Як блін так вишло?Як ми могли провтикати потяг, прямо перед носом прочекавши 6 бляха годин? Всі відповіді на питання поїхали слідом за поїздом, а ми, розуміючи яке все таки життя несправедливе, нарікаючи на свою карму, на непривітність Болоньї, на довбаний Болонський вокзал без сидінь, без чіткого розмезування із номерацією "прибуття" та "відправлення"(ми якраз чекали на прибуття потягу із колії "відправлення") нарікаючи на відсутність тротуарів, на куплені квитки, які провтикали, на гроші на вітер, нарікаючи і не падаючи духом ми поперлись до квиткової каси, купуючи нові квитки на потяг до Флоренції..
...-Може виходимо? Дивись, наступна станція наша!Ось тут, на папірці написано ж назву цієї зупинки. -Ну смотри, навигатор показывает,что еще надо ехать! Сходимось на думці, що папірець із роздрукованим маршрутом каже  правду чим якийсь там навігатор і виходимо на наступній станції. Ніч. Колії. забута Богом станція (про варшавську станцію я ще гучно сказала) Ні душі. Не вистачає перекотиполя, щоб передати всю "глибину глибини" цієї яскравої, белюдної хрін-знає-якої станції хрін-знає-де. Ну ок, йдемо. Все ж правильно. Ми ж все зробили правильно. Впевнені що все ок з нашим місцем прибуття ми вирішуємо йти пішки до готелю. Щоб пересвідчитись  в правильності напрямку питаємося в поодинокого таксиста біля станції. Відповідь була трохи приголомшливою: це не те місто, яке нам потрібне. Типу ви не туди заїхали. Сказати що ми офігіли то нічого не сказати! Та ну,то якась фігня,певно він щось переплутав..Такого повороту подій ніхто неочікував! Подумавши, що це таксист щось недоганяє ми побігли шукати ще якихось людей.Ще один перехожий підтверджує слова таксиста...В деякій паніці вибігаємо до колій і натикаємось на самотнього афроамериканця. Він пояснив нам, що свою зупинку ми прогавили і що наступний потяг вже навряд чи буде в такий пізній час, каже, що прихостив би нас, та сам студент і з гуртожитком трабли можуть бути (я подумки уявляю, як ми мостиось спати на краєчку цієї лавки, де сидить наш афроамериканець і обійнявши валізку чекаємо на схід сонця). - О, а таксі, ви можете взяти таксі, але це буде дуже дорого. З огляду на те, що це наша остання надія сьогодні дістатись готелю ми на радощах біжемо за афроамериканцем, який вже домовлявся з таксистом. -100 євро, каже. Їдете?
...Нічні вогні змінювались одні за одними і відчуття тревоги ще ніяк не відпускало. Ми сиділи на задньому сидінні авто, яке котило нас до Калензано і,тримаючись за руки, молились аби скоріше цей день закінчився..Таксист щось жваво забелькотав і наше авто загальмувало. Схоже що приїхали. Блукаючи хв 15 по довгих коридорах готелю, ми, мабуть ще в стані аффекту ніяк не могли знайти наш номер. Нарешті. Стомлені й мабуть голодні ми завалились спати, підбадьорюючи одна одну мріями про завтрішню Флоренцію, про те, що завтра все буде круто, про те, що завтра ми будемо святкувати Великдень разом із сотнями флорентійців..

Кадер і люлякебаб




Ранній сніданок в безлюдному готелі додав нам сил і гарного настрою. В передчутті хорошого дня ми пішли до рецепшину питатись, як дістатись до Флоренції ( ми зараз в Калензано, 20 км від міста) Та консєрж недуже нас втішив. Сказав, що сьогодні, ймовірно, ніякого транспорту до Флоренції не буде, адже Великдень як не як!І що є варіант з потягом, але не факт що щось їхатеме до міста. Не втрачаючи оптимізму ми поперлись до залізничних колій. На щастя, вони були неподалік. Наступні хвилин сорок ми, в очікуванні потяга розважали себе фотографіями та обдивлялись красу навкуги. Яскрава весняна зелень, що розтягнулась навколо Калензано робила це місце казково красивим.
...-Я щас быстренько спрошу, едит ли поезд в сторону Флоренции, а ты если что запрыгнешь потом. -Ага. Потяг наближався до нас, Саша прийняла позицію плигати до потягу та питатись про маршрут, я, стиснувши рюкзак, чекаю на команду Саші. Срібна цятка потягу насувала на нас і Саша вже було налаштувалась заскочити в потяг, як...той несамовито швидко пронісся повз нас, лишаючи слідом куряву та наші розбиті надії.

Ми поржали із свого оптимізму і вдачі і пішли вже було ловити якесь таксі(розуміючи, як неймовірно дорого обійдеться нам поїздка до Флоренції) як в моїй голові майнула ідея "А давай стопити!". 15 хв блукання автосрадою і ми, два дівчиська із папірцем "Firenze" в руках ловимо свою вдачу на запиленій дорозі Калензано. Прямуючі нам на зустріч автівки трохи приторможували, певно намагаючись роздивитись наш папірець із написом або якраво жовту сукенку Саші і віночок на голові ;) та підвезти нас ніхто не барився. Із деяким відчаєм ми вирішили рахувати до 10 автівок і йти шукати таксі, бо часу гаяти на дорозі, коли на Флоренцію в нас відведено один день аж ніяк не хотілось. 7, 8, 9 - ніхто не гальмує. І.... якимось магічном чином, наше 10 авто, як наш лотерейний квиток- загальмувало! - Ту Фірензе???!!!-питаюсь -Si! каже наш італієць албанської зовнішності і ми, з трохи тремтячими чи то від страху чи то від радості колінцями мостимось в автівку до Кадера...
-Гранде Фортуначе!-каже нам Кадер .Вам дуже поталанило-розумію я. Кадер, наш не розмовляючий англійською водій, розповів нам, що сьогодні нічого не їде із громадського транспорту до міста, і що він повертатиметься сьогодні назад, до Калензано, і якщо ми захочемо то він забере нас із Флоренції. Ми не могли повірити своїй Фортуначе! Наш перший в житті закордонний автостоп  і такий вдалий! Наступних 40 хвилин ми слухали Кадера, розуміючи і не зовсім про що він говорить, переповідали йому про свої мандри і просто сміялись.Відкинувшись на сидінні авто, я думала, що як чудово, коли можна порозумітись з людьми по при знання мови, по при національні та етнічні відмінності. Як чудово зустрічати хороших людей на своєму шляху!
 - Я заберу вас о 6. Чудово!Чао, амігос! Кажемо ми Кадеру, і, захлопнувши дверцята автівки йдемо роздивлятись омріяну Флоренцію. З перших хвилин  в цьому місті нам  сподобалось все. Здавалось, що дух великих творців літає в повітрі, і кожен камінчик та клаптик землі просягнуті захоплюючою історію розквіту і падіння цього величного італійського міста..
Поблукавши повз блошиний ринок, вщент забитий всіляким антикваріатом, ми, попрямували до величного Собору Санта Марія дель Фйоре. Проходячи повз вузесенькі вулички та квартали ми бачили фрагменти Собору, що майорів вдалині.Щоразу, коли купол собору ставав ближчим до нас, хотілось просто затамувати подих і насолоджуватись його величчю та красою.
...О ф і г е т ь ! Бракувало слів, щоб передати ті емоції, які викликала в мене ця архітектура пам"ятка. Я бачилацей собор у фільмах, на  фотографіях, малювала в своїй уяві але побачивши в живу та доторкнувшись до увіковічненої історії в мене забракло слів, щоб передати його красу. Я роздивлялась кожну засічку, кожен листочок, торкалась холодного мрамуру собору і подуки переносилась в часи Джотто і Шекспіра. То було прекрасне відчуття прекрасного. Добряче нафоткавшись на фоні собору і потоптавшись разом із сотнею туристів ми пішл далі, залишаючи могутньо-магічну постать собору позаду..
Золотава вивіска магазину "Lindt", люди, з кошиками величезних шоколадних яєць, загорнутих в яскраві упаковки заманили нас до крамниці із солодощами, де ми "пропали" на добру годину..


Накупивши шоколаду, задоволені і щасливі ми порямували до ще одного маст сі місця у Флоренції - мосту Пуенто Веккьо, оминаючи  лавки із морозивом та не оминаючи магазини з листівками та книгами..
Звичайно ми читали про купу всяких там туристичних місць, навіть була карта з маршрутом та бажання заходити до музеїв, втрачати купу часу, стоячи в черзі ну зовсім не хотілось. Тому ми просто гуляли. Ми бродили. Було просто чудово бродити вулицями і заходячи час від часу то до якоїсь вежі, то до площі то ще до якоїсь пам"ятки.
Флоренція прекрасна. Вона така, яку я так яскраво малювала в своїй голові.Чаруюча і загадкова, переповнена історією і красою. Це місто в якому хочеться забутись і знайтись десь на залитій сонцем терасі, попиваючи келих прохолодного вина і насолоджуватись навколишньою красою. Це місто з душею. Воно закохує і кохає.

...Наші кілька незабутніх годин вже вичерпувались і голинник котив стрілку до шостої, а це означало що ми маємо йти до нашого друга Кадера, що мав чекати нас на домовленому місці. З гіркотою в душі, що не встигли побачити неймовірну понораму міста ми поспішили до нашого друга-водія. Рівно о 6 білозуба посмішка цього італійця зустріла нас на парковці
...По дорозі в Калензано виявилось, що Кадер, наш люб"язний водій просто захотів нас відвезти, і що він повертатиметься знову у Флоренцію коли нас підвезе. Я не перестаю дивуватись з людей. З їхньої доброти та безкорисності..
Зробивши пару фоток на прощання, ми махаємо Кадеру і йдемо на вивіску Carefour, в надії купити там все, бо ми згадали, що саме доречно було б поїсти щось. "Поцілувавши" замок  маркета ми пшли до другого, а потім третього, а потім добрі люди сказали що сьогоні свято і магазини зачинені :) Але шлункові це не пояснниш то ж при вивісці Open на якійсь придорожній забігайлівці ми пішли на запах поживи. 5 євро і пластикові коробки, із майонезно-салатно- м"ясною сумішшю лежали в наших рюкзаках.
Люлякебаб із придорожнього кафе в Калензано відкрив список "Найгидотніше що я колись їв у Європі" і став останнім що я колись зкуштувала із кавказької чи якої там кухні :) - Хорошо, что хоть булочка есть- оптимістично сказала Саша,і  ми, щоб врятувати залишки цього чудового дня, нарядившись у все найкраще що було у валізці пішли до готельної терраси.
...Насолоджуючись келихом вина та вдихаючи весняне прохолодне повітря я відчувала смак життя.П"яніючи від думки про те, що  мрії збуваються, я відчувала себе по справжньому щасливою.


Місто щасливих людей




Що за фігня! Туалет 3 євро! Ну це ж блін грабіж якийсь. Ми дивувались і сміялись із скланих дверцят в туалеті, що так дивно відчинялись і зачинялись, а потім сиділи довгих дві години на металевих лавках вокзалу смакуючи несмачне морозиво, яке як по іронії долі переслідувало нас ще з болонського возкалу ( рекламу, яку ми дивились, чекаючи потяг, пам"ятатимемо ще довго)).
Ще один епік фейл і ми дізнаємось, що до містечка Вігазьйо (15 км. від Верони)  ніякий транспорт сьогодні  не ходить, ну  свято ж!) В деякій паніці починаємо бігати по вокзалу, в пошуках хоч чогось на колесах, та все марно.

-Ви сестри? - запитує в нас молоде темношкіре подружжя на зупинці.Пара сприйняла нас за сестричок-школярок, які тікають кудись із наплічниками за спиною)) Ще трохи порозмовляли з ними, вони навіть запрошували нас до себе в гості. Я все ж не перестаю дивуватись із людської простоти та доброти.

...-далі доведеться йти пішки- каже нам водій автобусу, який на привеличезне щастя їхав сьогодні в сторону Вігазьйо. -Ну ок. Виходимо.- Да тут нефиг идти! - заявляє як завжди оптимістично Саша і ми чешемо вперед. Червона парасолька Саші майорить як жезл працівника ДАІ, сповіщаючи про перешкоду на дорозі. Навігатор сповіщає падруженці про напрямок,  я тягнусь позаду, разом із помаранчевою валізкою, що ледь тримається на своїх хитких колесиках, від скреготу яких, мені болить в серці, як подумаю, що от от і вони відваляться...

-Юпиии!Пришли!!-сповіщає Саша про наше наближення до готелю, і тремтячі ноги, пройшовши щойно 6 км  радіють найбільше..
То було розчарування. Розчарування в перемішку з втомою. Знову день змарнували в дорозі. Знову щось пішло не так. Через відсутність транспорту доведеться провести решту дня в готельному номері, і Верону ми побачимо вже завтра. Не хотілось нічого. Окрім їжі. Ми знову забули що нічого не їли, ще після вчорашнього люля кебаба..Зібравши залишки сил ми пішли шукати їжу..Адміністратор готелю невішно заявив, що ще хв. 30 і всі магазинчики, яких в цьому містечку не так багато- зачиняться. -Давай возмем велики!- заявляє Саша, і ми вже котимось по вузесиньким велодоріжкам містечка в  пошуках поживи. Проїжджаючи повз різнокольорові будиночки, маленькі парканчики, затишні подвір'я  я здаэться вже забула про втому і голод. - Яка ж тут краса!Я ледь стримувала свій захват. Кожних 10 метрів ми зупинялись щоб подивитись, чи  то на чійсь дворик, чи то просто подивитись на чийсь будинок.Знайшовши певно єдине відчинене кафе ми взяли піцу та колу, і вже через 10 хв. смакували життя на старому  подвірї, вид із якого виходив на безкраї виноградники...То був один із таких моментів, коли ти забуваєш про все на світі. Про все. Тобі просто добре, тобі просто комфортно. Тобі просто...


Не знаю скільки ще часу ми їздили по містечку, хотілось не думати про те, що година оренди велосипеда закінчується, хотілось просто летіти. На мить мить мені здалось, що я зможу просто їхати не зупиняючись, їхати впред і не думати ні про що. Зупинившись біля поля з теплицями, від яких відкривався вид на захід сонця я на мить уявила своє життя  тут. Уявила своє мальовниче подвір'я, свій чепурний помаранчевий будинок, своїх дітей, сім'ю, великого лахматого собаку, двох собак,  уявила як я  вирощую щось на цих полях і як зустрічаю та проводжаю схід і захід сонця, як зустрічаю і прводжаю тут свою старість, своє життя..Посміхаючись  від свої сміливих мрій я попрямувала до готелю, думаючи, що колись ще повернусь сюди, повернусь, щоб почати нове або провести решту життя тут..



Бідна, бідна Джульєтта..

...наступний день почався досить рано. Наша тріп закінчувалась, вже завтра ми будемо прямувати до дому, та поки що думати про це не хотілось, хотілось вже оглянути нове місто- Верону. -Бонджорно! -зустрів нас посмішкою і привітанням водій автобусу, і ми. вмостившись в зручні сидіння автобусу, наступну годину слухали італійське радіо та насолоджувались мальовничими краєвидами, що щоразу відкривались перед нами.

Враховуючи всі останні події, всі міста і пригоди, від останнього міста Верона ми нічого особливого не очікували. Хотілось просто блукати,не поспішаючи, що ми власне і зробили. Відмітивши на мапі  маст сі місця ми почали огляд міста із величних храмів та історичних місць міста, які здавалось були на кожному кроці. -Полууниціі- запищали ми із падруженькою, побачивши фруктові лавки, на яких красувалась ця ягода. Мені здається що бувають такі моменти, коли не залежно від того, скільки грошей в кишені ти можеш дозволити собі витратити їх на щось більше, чим просто поїсти, чи купити якусь непотрібну річ. Так, ми купили ті суниці,і пофігу, що можа було б купити за ці гроші щось поживніше, пофігу, ми просто  смакували ними на сходах якоїсь будівлі, бо так хотілось, бо хотілось просто насолоджуватись життям ;)

Органна музика в храмі викликала море мурашок та естатичного задоволення. Ніщо не додає мені більше асоціацій і яскравих спогадів як мелодія та запахи. Це те, що миттєво повертає мене в те чи інше місце, миттєво, це якась магія, алхімія, не можу пояснити.
Вирішуємо здійнтись на вежу Ламберті, і, подолавши 263 сходинки перед нами відкрилась незабутня понорама міста. Безкрає небо, всі ті маленькі будиночки і споруди навіювали якісь історичні думки і відносили мене кудись, в середні віки...
Про Дім Джульєтти я наслухалась від Саші ще до поїздки, це певно було одне із найбільш бажаніших місць, які так хотіла побачити падруженька. Романтична історія із фільму "Листи
 до Джульєтти" викликала в Саші купу вражень, тому ми поспішали до цього казкового місця. Перше що Саша сказала було " Вот е фак?" Із за спин туристів я ледь розгледіла статую бідолашної шекспірвіської героїні, із якою здавалось безперервно роблять селфі..Це так сумно якщо чесно.А ще сумніше виглядало саме місце.де увіковічнили Джульєтту. Купа, куууупа жуйок обліпила всі доступні керпічики і камінчики навколо. Я коли тільки но зайшла, не могла збагнути що то таке. Не знаю, із якою метою роблять це туристи, але виглядає це дуже дуже жалюгідно. Ми навіть не фоткались, не знаю, чи просила щось Саша в Джульєтти , як в легенді, я лише подумала, що бідолашній Джульєтті і так дісталось...


..ввечері ми знову вирушили гуляти по Вігазйо. Зустрічаючи поодиноких жителів, привітного дідуся, що помахав нам рукою, зустрвчаючи усміхнених людей, я вірила в те, що це містечко особливе, що це містечко, в якому живуть щасливі люди.



Кінець або початок

Дорогу із Вігазьйо до Тревізо, звідки в нас був літак до дому  пам'ятаю смутно. Вже їдучи в автобусі до аеропорту ми зустріли бабцю, яка зруйнувала мій нещодавно сформований стереотип про привітних, доброзичливих  італійців. Бабця щось сварилась, сварилась на нашу валізку, яка певно забрала її простір, гримала на водія, на туристів і просто так. Ми лише посміхались, не розуміючи ні бельмеса про що вона там белькоче. Смішний випадок, ми подумали що "пахне домівкою", що  скоро до дому))
..Вже в літаку я подумала про відмінність націй. Подумала, чого бракує нам, українцям, щоб посміхатись та вітатись в автобусі незнайомим людям,  щоб зробити просто комплімент на вулиці( У Болоньї жіночка серед вулиці зупинила Сашу і сказала що їй подобається як  вона одягнена ), щоб робити добрі справи безкорисно, просто так. Це ж така проста річ, яка робила б нас на крок ближчими до європейців, проста річ, для якої не потрібні реформи, хіба що в своїй голові.

Чому я все це пишу?Нічого корисного, з точки зору туризму із моєї розповіді не отримаєш. Я не розповідаю про те, як поїхати мега бюджетно за кордон, не кажу про круті туристичні лайфхаки. Та й не в цьому суть. Суть в тому, що я не забула. Не забула за рік того, що змінило життя. Кожна дрібниця, кожен спогад закарбувався в моїй голові назавжди. Це моя згадка про те, як одного разу я почала мріяти про Італію, як я закохалась в цю кріїну і про те, як ця, здавалось мені чомусь нездійсненна мрія здійснилась.

Думаєте, я жалкую, що провела більшість часу в переїздах, що пропускала потяг, що заїжджала туди куди не потрібно було, що "попадала" на гроші, що захворіла, що виникали труднощі із мовою, що були непорозуміння із подругою і  що "тирчала" ще гроші після поїздки - та н і ф і г а! Я б із задоволенням пережила всі ці події ще раз, всі ці трабли, міста, місця, всі ці люди, обличчя і фрази. Я згадую ті моменти життя, як щось неймовірне, як щось таке, від чого тремтять коліна і стають вологими долоні. Рік пройшов, а адреналін ще досі в моїй крові:) Це крутий період мого життя, це мій спогад про те, моє нагадування, як важливо про щось мріяти, чогось дуже хотіти. Це мій челлендж і мій чендж ! ( може й звучить пафосно, та то перше, що прийшло в голову).

Мрійте, мрійте і ще раз мрійте! Відривайтесь іноді в своїх думках і мріях. Чим сміливіше тим краще;) І робіть, здійснюйте, змінюйте і живіть на повну, бо блін життя таке неймовірне, варто тільки повірти і перевірити це ;)

Фух, все

П.С. Я вдячна всім всім добрим людям, що підтримували мене і вірили в мене, зокрема своїй падруженці, за "копняка під зад"", за те, що повірила і була на одній хвилі зі мною <3, Олександру О., за допомогу і маршрут ;),Льоші, за те,що гостинно прийняв нас в Харкові, вдячна Пшемику, бабці із зупинки в Болоньї, смуглявому хлопцю із автобусу, темношкірому хлопцю із Пістойї, водієві таксі, Кадеру, працівникам готелю в Калензано,  та всім всім добрим людям, що зустрічались на нашому шляху. Якщо існує карма, то всім вам буде по  +100500;)

Тепер точно все. 

 14.03.15


Наш маршрут: Черкаси-Харків-Варшава-Юзефуф-Болонья-Пістоя-Калензано-Флоренція-Верона-Вігазьйо-Тревізо-Київ

Плейлист:  http://8tracks.com/merrymeri/viva-italia


                  

Коментарі

mykhajlokhrushch каже…
Цікава емоційна розповідь. Добра інструкція для таких, як я туристів. Ви молодці!
Михайло Хрущ

Популярні публікації